дослідницька робота

    

Міністерство освіти і науки, молоді  та спорту України

Департамент з питань освіти, науки, сім’ї  та молоді Львівської облдержадміністрації

НТУ «Сузір’я » Гусаківського НВК  Мостиського району

                                                                        Відділення : мовознавство

                                                                        Секція: українська мова

                                                      Сучасна молодь і культура спілкування

                                                  Роботу виконала:

                                                                              Шкулка Оксана Романівна

                                                                               учениця 11 класу

                                                                               Гусаківського НВК

                                                                               Мостиського району

                                                                               Науковий керівник :

                                                                     Гаврон Романія Романівна,

                                                         вчитель української

                                                       мови та літератури

Львів – 2013

ЗМІСТ

      ВСТУП        -           1  - 3

РОЗДІЛ 1    -           4  - 7

1.1.Історична доля українського народу

1.2.Боротьба за права української мови

РОЗДІЛ 2       -     8 - 16

2.1. Культура мовлення сучасної молоді

2.2. Проблема української мови – суржик

     РОЗДІЛ 3         -         17 -  28

  3.1.Сленг як явище в сучасній лінгвістиці. Сленг і жаргон

 3.2. Підлітковий сленг. Як з ним боротися?

 3.3. Вживання ненормативної  лексики серед молоді

 ВИСНОВКИ     -      29 -  30 

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  -      31 -  32

 ДОДАТОК   1  -      33 - 34

                       

 ВСТУП

На сучасному етапі, коли відбуваються зміни в суспільному житті України, стають іншими пріоритети діяльності й розвитку особистості, особливого значення набуває культура спілкування. Поява   у мовленні значної кількості сленгів, жаргонів, використовуваних різними групами змушує нас серйозно замислитися над проблемою чистоти мови, що є  ключовою з погляду національної культури, у тому числі і мовної. Адже  українська мова – скарбниця духовних надбань народу, досвіду, праці, творчості і співжиття багатьох поколінь, оберіг народу, його звичаїв, традицій, запорука інтелектуального зростання, розвитку , поступу в загальнолюдському житті.  

 Про свідоме володіння рідною мовою йдеться також у « Концепції громадського виховання дітей і молоді», де зазначається, що через мову молоде покоління пізнає такі поняття, як Батьківщина, рідний край, народ,  земля, Україна та ін. Тому так важливо в молоді формувати потребу розмовляти, спілкуватися рідною мовою. Адже  саме мова є одним із основних елементів національної культури.

Загальна си­туація погіршується у зв'язку з тим, що теле- й радіопростір заполонили бездарна й антивиховна про­дукція, неморальна реклама, непрофесійні  журналістські репортажі, суржикові  радіосеріали, що куль­тивують відверту зневагу до української  мови і зво­дять нанівець усі зусилля словесників щодо унорму­вання мовлення молоді, калічать культуру спілкування дорослих слухачів. За твердженням науковців, в епоху електронної пошти, голосових поштових відправлень ділові люди поступово втрачають навички грамотного пи­семного мовлення. Не додає оптимізму і той факт, що згадані тенденції набули міжнародного характеру.

Українська інтелігенція, еліта повинні сприяти розбудові й розвитку молодої української держави.  А підготувати молодь до виконан­ня такої важливої місії повинна саме школа.  Досягти цього нинішня школа може за умов підви­щення рівня навчання мови, розв'язання багатьох ме­тодичних проблем, що постали перед учителями-словесниками на тлі реформування освіти і активного розвитку лінгводидактики як науки.

Життя сучасної молоді має досить суперечливий характер. Адже з одного боку – це свобода мислення та висловлювання, з іншого – втрата ціннісних орієнтирів, жорстка раціоналізація взаємовідносин, безробіття. Як  результат, в суспільстві розвивається межа між добром і злом, коли не діють юридичні закони , порушені морально – етичні підвалини громадського життя.

У процесі формування світогляду молодого покоління особливе місце посідає мистецтво літератури і мистецтво живого слова. Грамотність людини починається з уважного став­лення до слова. Цінність кожного окремо взятого слова визначається тим, що за допомогою і посередництва слова мислення-людини зв'язується з об'єктивною дійсністю, оскільки саме слово позначає об'єкт дійсності і виражає поняття про нього.

Спілкуючись між собою, молоді люди збагачують свій досвід, осмислюють моральні цінності. Особливості  спілкування людей позначаються на їхніх взаєминах, настрої, почуттях і працездатності.  За мовою людини можна говорити про її культуру та вихованість. Від самої людини залежить , чи буде її мова культурною – від кола її читання, від того , чи  замислюється вона над вибором найточнішого , найвдалішого вислову, чи додержується правил ввічливості у звертанні, чи виявляє повагу до співрозмовника жестами, мімікою, тоном.

Глибоке вивчення рідної мови створює великі мож­ливості для розвитку мислення підлітків, формування їхнього світогляду. Засвоюючи лексичне багатство, граматичну будову і стилістичні можливості рідної мови, вони вчаться будувати усні й письмові вислов­лювання, користуватися мовою в будь-якій життєвій ситуації. Формування соціально активної особистості пе­редбачає розвиток мовленнєвого спілкування в діалектичній єдності двох його сторін — мовленнєвої діяльності і мовленнєвої поведінки, тобто єдності змісту і форми спілкування.

Основні правила спілкування засвоюються людиною впродовж усього життя. Ці правила відображають національно-мовні традиції, загальноп­рийняті етичні норми, спрямовані на досягнення мети спілкування.

Тому  насамперед варто звернути увагу на поняття "культура мови", що розуміється як частина загальної культури людини. Це вміння правильно говорити, писати, вживати мовні засоби - відповідно до мети і умов спілкування.

РОЗДІЛ 1

         1.1  Історична доля українського народу

         Український народ, один із найчисленніших і найпрацьовитіших народів Східної Європи, споконвіку відомий своєю миролюбністю і природними багатствами своєї землі, що і служило причиною постійних  зазіхань сусідів на його терени, пройшов довгий мученицький шлях свого розвитку, живучи недовгі періоди своїм власним державним життям, а здебільшого поневіряючись у чужинецькій займанщині.

         Такий самий шлях пройшла і українська література, яка віддзеркалювала життя свого народу, його прагнення до самостійного  державного існування, його радість, коли власна держава поставала, і це обумовлювало бурхливий розвиток усіх ділянок рідної економіки і національної культури.

         А в довгі періоди втрати власної державності терпіла і культура, занепадала література, нищились її скарби, переслідувались письменники-патріоти.

1.2 Боротьба за права української мови

         Наприкінці ХVІІ століття почалося українське національне Відродження.

         "На віки пам'ятний в історії України рід 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження - невеличка книжка, од якої не тільки початок українського письменства рахуємо, а й нову поворотку позначаємо в історії українського народу", - писав Сергій Єфремов - академік-літературознавець.

         В 1798 році в Петербурзі було видрукувано перше видання "Енеїди" Івана Котляревського, що  знаменувало початок  нової ери українського письменства. Котляревський у своїй "Енеїді" під перелицьованими образами героїв староримської поеми Вергілія вивів сучасну йому Україну, прославив її минуле, гетьмана Сагайдачного, Запорізьку Січ, наголосив обов'язок служити суспільству, громаді. У своїх драматичних творах, особливо в "Наталці Полтавці" він високо підніс людину в невідрадних обставинах кріпацького суспільства, її почуття, її право на вільний вибір своєї долі, її право на вільне кохання, прославив працьовитість, чесність, вірність у любові і дружбі, глибоку людяність.

         Поява "Енеїди" українською мовою викликала жваве обговорення з лінгвістичного боку і обумовила боротьбу за права української літературної мови. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав перед 1805 роком і видав у 1818 році граматику, в якій дав перший опис живої української мови, з додатком цінного українсько-російського словника на 1130 слів. На запитання російських філологів, чи варто зберігати різні говірки, яких у всякій мові є багато, чи пустити їх у пам'ять, він відповів, що треба не тільки зберігати, а й вивчати різні говірки.

         Павловський перший спробував обґрунтувати і практично застосувати фонетичні принципи українського правопису, унормувати українську літературну мову і цим поклав перші підвалини для наукового вивчення української мови.

         1.3 Наступ влади

Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з російськими, з такими ж книгами справляти, щоби ніякої різниці і окремого наріччя в них не було".

1753   Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1789  Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови.

1817    Постанова про викладення в школах Західної України лише польською мовою.

1847   Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

1863   Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "НЕ БЬІЛО, НЕТ И БЬІТЬ НЕ МОЖЕТ".

1876   Указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

1881   Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884   Заборона українських вистав у всіх губерніях Малоросії.

1895   Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1908   Указ Сенату Російської імперії україномовна культурна і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці".

1914   Указ Миколи ІІ скасував українську пресу.

1925   Відбувся Пленум ЦК України про "українізацію" України.

1938   Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

1958   Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків".

         Так тодішня влада хотіла винищити українську мову разом з її народом. Але, незважаючи на всі тортури і зневаги, наші предки зберегли для нас співучу, солов’їну мову.

         Українська мова є мовою українського народу, отже, вона і тільки вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. "Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема". (В. Сосюра)

         Що нам ще потрібно: мову зберегли, можемо, що головне, вільно нею спілкуватися. Мусимо передавати її з покоління в покоління щоб і надалі зберегти. Але наша чарівна, багата і всеосяжна мова, щораз то більше, засмічується суржиками, нецензурними словами. Особливо молодь, від якої залежить, чи буде процвітати наша мова, найбільше зневажає її і наповнює своїм жаргоном та сленгом.

РОЗДІЛ 2

2.1. Культура мовлення сучасної молоді

         Україна, ставши незалежною державою, мусить турбуватися не лише про економіку, виробничу галузь, політичну сферу, а й, у першу чергу, про культуру мови своїх громадян. Оскільки мова - це показник мислення, інструмент вирішення економічних і виробничих питань. Саме від чистоти мови залежить, наскільки точно вашу думку зрозуміє опонент. Вироблення культури мови починається ще з дитинства. Як зазначає І. Вихованець, з раннього дитинства і до глибокої старості людина невіддільно пов'язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилученням дитини до краси рідної мови з бабусиних казок і материнської колискової пісні. Кожен день дає нам урок пізнання. І завжди і скрізь наш учитель - мова.

         Питаннями культури мови, звичайно, переймаються мовознавці. В останні роки з'явилися нові спроби теоретичних досліджень суржику. Проте, незважаючи на спроби науковців дослідити культуру мови нашого суспільства, усе ж залишається проблемним питання чистоти мови сучасної молоді.

         Найпоширенішими помилками у вимові, що порушують чистоту мови, є неправильний наголос (ро'блю, пи'шу, піде'мо замість роблю' пишу', пі'демо) невиправдане "акання" (галасувати замість голосувати, хоча слова мають абсолютно різні значення, галасувати - здіймати галас, сильно кричати, голосувати - віддавати голос за якесь рішення, за кого-небудь) та впливи інших мов, переважно російської. Порушують чистоту мови лексичні засоби, а саме: діалектні, просторічні, суржикові, жаргонні слова, канцеляризми і професіоналізми, лайливі й вульгарні слова.

         Українсько-російський суржик поширений у побутовому мовленні  багатьох регіонів України є також на території Росії, де проживає українське населення. Це слова на зразок самольот, больниця, кукла, магазін, утюг, сільодка, січас, строїти, пригати, ремонтіровать, кидатися в очі. Суржик - це збіднена мова, позбавлена національного колориту, краси й виразності. З побутового мовлення він потрапляє на сторінки газет і журналів, книжок і брошур. У художній мові суржик - стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту, наприклад, у творах Г. Квітки - Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні,

С. Олійника.

         Наша естрада теж не цурається використання суржикового слова. Пригадаймо двомовний дует гумористів Тарапуньки і Штепселя. Штепсель у своєму мовленні використовував банальні репліки "міською" російською мовою, а Тарапунька у свою чергу відповідав дотепним "народним" суржиком. А український актор Андрій Данилко, в образі Вєрки Сердючки, декого примушує сміятися, а багатьох плакати, бо його суржиковий сленг став еталоном безкультур'я.

         Суржик існує у різноманітних формах. Наведемо деякі характерні приклади суржику (у порівнянні з нормативною українською мовою):

         - уживання русизмів замість нормативних російських відповідників: рисунок, вилка, кровать, бутилка, предсідатель, цилята, больниця, язик, взятка, очки, бумага, рядом, вроді, будто, імєнно, вмєсто, всігда, січас, нєт, да.

         - "українізовані" форми російських дієслів: здєлав, длився, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив, ремонтірував, марширувать, ждати;

         - "українізовані" форми російських числівників: первий, перва, вторий, втора, сєм, пятий, восім, чьотири, шесть;

         - утворення ступенів порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний, саме важне, сама красивіша, самі чисті, самий здоровий, сама вкусна, саме главне;

         - утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший, прийшовший, зробивший, заплативший, намалювавший, приліпивший;

         - слова і вирази, кальковані з російської: міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, поставка, письмо, в сім годин, предложення, смисл слова;

         - плутанина з родом і числом іменників: білий папуга замість біла папуга, вічні льоди замість вічний лід, гостра біль замість гострий біль, велика собака замість великий собака.

         - ослаблення звучання голосних у ненаголошеному складі, оглушення дзвінких приголосних, зміна [дж] і [дз] на [ж] і [з], відсутність чергування [к/ц], [о/ї] або [е/і], зсув наголосу за російським зразком: нахожуся, звонок, у рукі, говорять, корова/коров замість корів, голова/голов замість голів.

         На жаль, суржик - це реальність нашого суспільства. Звичайно, що всі ми бажаємо, щоб наша молодь говорила літературною мовою, хоча б максимально наближеною до неї. Мова - це єдність народу. А суржик - це розкол навіть одного народу на окремі складові. Тому необхідно більше працювати над удосконаленням індивідуального мовлення. Це насамперед читання якісної художньої літератури та підвищення ступеня відповідності мови нормам літературної вимови.

2.2. Проблема української мови - суржик

         Для більшості націй Європи літературна мова тією чи іншою мірою віддалена від реальної мовної практики. На регіональні особливості накладаються ще й жаргони різних суспільних прошарків і соціальних груп. Широко побутує явище диглосії - використання тим самим мовцем залежно від ситуації різних мов чи діалектів. Скажімо, "для хатнього вжитку" може використовуватися певна регіональна говірка чи мова, яку на роботі, в діловому мовленні, під час офіційного спілкування заступає офіційна мова певної держави. На Україні так само є різні діалектні групи (здебільшого вони поділяються на північні і південні, з перехідною смугою та поділом південних на східні та західні). Витворила українська мова й суто професійні жаргони (найцікавіші - "лебійська мова" сліпих лірників та макаронічна мова спудеїв, увічнена Котляревським в "Енеїді"). Але, як свідчить сама етимологія слова, явище суржика має причиною не діалектні чи фахові відмінності. За умовою бездержавності, коли вищі верстви українського суспільства були майже включно російсько- (на Галичині польсько-) мовними, коли українська мова була обмежена лише селянським побутом, а вся інша фахова термінологія (церковна, правнича, лікарська, трохи згодом - фабрична тощо) існувала включно в чужоземних варіантах, українець, вийшовши поза своє обійстя, по-перше, мусив прилаштовуватися до "панської" мови (типова диглосія); по-друге, через свою неписьменність неминуче мішав елементи обох мов, рідної і "панської". Як наслідок, слово "суржик" набуло третього, основного для нас сьогодні значення: "елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови, "нечиста мова".

         Реальну мовну ситуацію підполтавського села початку минулого століття добре відбиває невмируща "Наталка". Ті герої Котляревського, чий світ все ще обмежений патріархальним життям дідів і прадідів (навіть Петро, побувши в мандрах, не виходив поза межі цього світу), розмовляють виключно органічною народною мовою, що збереглася в недоторканості ще від часів Гетьманщини. Єдиний виняток - возний Тетерваковський. Він - також продукт тієї ж Гетьманщини з її традиційним судочинством ("когда б я іміл... столько язиков, сколько артикулов в Статуті, ілі сколько зап'ятих в Магдебурзьком праві"). Але імперська мова вже тяжіє над адміністративними установами губернської Полтави - і Тетерваковський єдиний серед героїв п'єси говорить соковитим канцелярним суржиком ("письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак" , "по благості Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян - возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей" , "твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак" тощо). Звичайно, почасти суржик Тетерваковського - данина старій "книжній українській" ученості бурс та академій. Але почасти - він продукт нового часу, особливо там, де возний говорить на теми цілком приземлені  ("взяточок, сиріч - винуждений подарочок, весьма очень іскусно у істци ілі отвітчика треба виканючити"). Інші герої "Наталки" з містом ще майже не контактують - і тому не намагаються наслідувати возного, хоча й безумовно шанують його недосяжну вченість. Але вже на кінець ХІХ століття ситуація докорінно змінюється.

         Від середини минулого століття починається творення верстви україномовної національної інтелігенції. Уже на початку ХХ століття за дії Емських заборон (хоча й з допомогою галичан, що могли принаймні вільно друкуватися й розвивати шкільництво і які єдині витворили до 1900 року міське українське "койне") українська літературна мова на Наддніпрянщині в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології.

         Ця літературна мова то існувала в своєрідному гетто (до 1917 року), то інтенсивно проникала в усі сфери суспільного життя за адміністративної підтримки, а чи й примусу держави, то на довший час обмежувалася новим, хоча й значно ширшим, аніж до 1917 року, гетто (майже весь період від початку 30-х до середини 80-х років, за винятком млявої і скороминущої "шелестівської" відлиги). Тим часом пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до «найзатурканіших» селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні - українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого - й терміново переходили на російську (реально - на суржик).

         За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). В мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтаксис й фонетика лишилися українськими): наприклад, "нада" замість "треба", "січас" замість "зараз", "скіко время" замість "котра година" тощо. Пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця - але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досі стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах "одної шостої", де успішно формувалася "нова історична єдність" - "радянський народ". Досить згадати бодай білоруський аналог суржику - "трасянку", де до початку дев'яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба у фонетиці.

         Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко - з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп: "православних", "хохлів", "руських", "українців", "совєтських людей". Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках - від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.

         Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвічної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії була запроваджено поняття "мови, якій надається перевага". За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6% респондентів (показник цей різко коливається від 91,6% у західному регіоні й 78,0% у центрально-західному, до 14,6% - у східному й 11,3% - у південному). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром "Демократичні ініціативи": сомою лише українською в родині спілкується 37,0% населення, лише російською - 32,7%, а по-різному, залежно від обставин - 26,6% (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7%). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком упевнено.

         Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор - від "Вишневих усмішок" до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, - а зробити обіграні сюжети ближчими й успішними для невибагливої масової публіки. Цей прийом діяв безвідмовно - і Вишня, і пізніше Тарапунька з Глазовим стали справжніми "культовими" постатями для масового українського споживача текстів і видовищ. І навряд чи слід їх за це ганити, - бодай у цьому вузькому секторі література й мистецтво лишалися дзеркалом реальної мовної дійсності.

         Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша функція суржика. В обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українському, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів - піднести стиль, тут знизити.

         Досі ми говорили про українсько-російський суржик. Але, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько- німецькі, Закарпаття - мадярські, а Буковини - румунсько-німецькі вкраплення. Сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних "кнайп" сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, і місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщенні "підсовєтській" мові) ця "діаспора" вельми пишається.

         Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація українсько-російського суржику трохи змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. Суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих).

         Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормальною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: "Обьява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення". І не варто кпити з цих невідомих авторові "благоустроїтелів" з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно і станеться), то за два-три роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.

         Опрацьовуючи дану тему, я вирішила  скласти і провести анкетування серед однолітків (додаток №1). В анкетуванні взяло участь 50 учнів.  Дослідження показало,  що  35 %  опитаних спілкуються літературною мовою, дбають про її чистоту, 20% - рідко вживають ненормативну лексику у своєму мовленні, 45 % - часто спілкуються із однолітками, вживаючи слова та вирази ненормативної лексики, черпаючи їх із Інтернету , теле- та радіореклам,  виступів  Вєрки Сердючки , тому мовлення в них «засмічене», насичене суржиком, сленгами. Більшість – це діти з неблагополучних сімей, а також  ті, з якими батьки не ведуть  відповідних бесід про чистоту мови.

РОЗДІЛ 3

3.1.Сленг як явище в сучасній лінгвістиці. Сленг і жаргон

         Лексика будь-якої мови ділиться на літературну і нелітературну. До літературної відносяться:

- книжкові слова;

- стандартні розмовні слова;

- нейтральні слова.

Існує також нелітературна лексика, ми ділимо його на:

- професіоналізм;

- вульгаризми;

- жаргонізми;

- сленг.

         Професіоналізми - це слова, використовувані невеликими групами людей, об'єднаних певною професією.

         Вульгаризми - це грубі слова, звичайно вжиті освіченими людьми в суспільстві.

         Жаргонізми - це слова, використовувані певними соціальними чи об'єднані спільними інтересами групами, які несуть таємний, незрозумілий для всіх сенс.

         Сленг - це слова, які часто розглядаються як порушення норм стандартної мови. Це дуже виразні, іронічні слова, що служать для позначення предметів, про які говорять в повсякденному житті. 

         Виділяють величезну кількість способів утворення функціональних одиниць сленгу, тим самим, підтверджуючи тезу про постійне оновлення словникового складу сленгу.

         На перше місце за продуктивністю виходять іншомовні запозичення (чувак - хлопець). Наприклад: thank you (дякую) - Сенько; (birthday (день народження) - безднік).

         Аффіксація як засіб дуже продуктивна ..

- Ух (а) - кличка - клікуха, замовлення - заказуха. Так само суфікс використовується як засіб, інтелектуальну, тобто скорочення сполучень «прикметник + іменник» в одне слово - мокра справа (вбивство) - мокруха.

- Аг (а) - журналюга, гуртожиток, тюряга;

- Ар (а) - ніс - носюра, кіт - котяра.

- Він - випивати - випівон, закусити - закусон, закидати - закидони.

- Л (а) - водила (від водій), кидала (від «кидати») - обманщик;

- Щик, -ник, -ач - «халява» - халявщик, «стукати»  -  стукач;

- Ак - нахабство - нагляк, депресія - депресняк.

- Ота - наркота (від наркотики);

- Їжак - балдьож (від «балдіти»), гудеж (від «гудіти»);

         Іменник бомжатник (від бомж), створене за зразком назв приміщень для тварин (телятник, курник), іменник качалка (спортклуб) вироблено за зразком розмовних читалка, курилка.

- К (а): накрутка, відмивання, відмазка, засвічення.

- Ні (е): відмивання, наварювання, обмішуріваніе.

Також активно використовуються приставки:

з- злиняти, звалити (піти, поїхати);

від-відвалити, відкотитися, відгребти (літ. відійти);

відмити («брудні гроші»), відмазати (ся), відмотати.

         Друге місце займає такий спосіб як усікання: шиза - шизофренія; дембель - демобілізація; нал - готівка;

         Наступним потужним джерелом формування лексичного складу сленгу є метафорика: акваріум, мавпятник - лава в міліції для затриманих;

голяк - повна відсутність будь - чого, гасити - бити; відлітати - відчувати себе чудово. Розвиток полісемії: кинути: 1) вкрасти що - або в кого-небудь; 2) взяти у кого-небудь що-небудь і не віддати; 3) зшахраювати при здійсненні угоди; 4) не стримати обіцянку, обдурити.

         Запозичення блатних арготизмів: беззаконня - повна свобода, розгул; кльово - добре; мочити - бити, вбивати.

         Абревіація повна або часткова: КПЗ: 1) камера попереднього ув'язнення, 2) «кімната приємного запаху».

         Каламбурно підставка: бухарест - молодіжна вечірка (від "бух" - спиртне), безбабство - безгрошів'я (від "бабки" - гроші). 

3.2. Підлітковий сленг. Як з ним боротися?

         Виховуючи сучасного підлітка,  батьків часто зустрічаються з великою кількістю проблем, вирішити які буває  не просто.

         Однією з таких проблем можна назвати активне використання дитиною сленгу та ненормативної лексики.

         Дійсно, мова сучасної молоді буквально «кишить» жаргонізмами і "міцними" слівцями, серед яких легко можна почути слова з жаргону ув'язнених, наркоманів, алкоголіків, невірно перекладені слова з англійської мови.

         Часто зустрічаються і такі вирази, які звучать цілком пристойно і літературно, але, витягнуті  з контексту, втрачають свій первісний зміст: "Не гальмуй!" або "Не парся!".

         На думку лінгвістів, таке явище, як молодіжний сленг, існувало завжди. Наприклад, як наслідок громадянської війни і розруху стала поява в мові  безпритульників таких слів, як "лафа", "буза", "бешкетувати" та ін. А 70-ті роки ХХ століття подарували "балдіти", "класно", "кадрити".

         Названі жаргонізми поступово відходять у минуле, і в промові сучасних підлітків з'являються нові слова, що, на думку психологів, наша дійсність. Причому, велике місце в сленгу підлітків займають слова, пов'язані аж ніяк не з навчанням і роботою. Сучасний молодіжний сленг більшою мірою описує зовнішність людини, одяг, дозвілля, шкідливі звички та ін.

         Психологи називають декілька причин, по яких підліток починає вживати в своїй промові сленг і ненормативну лексику. Першою і, мабуть, головною причиною цього можна назвати елементарну бідність лексикону дитини.

         Сучасні діти величезну кількість часу проводять за комп'ютером, дивляться телевізор, спілкуються з однолітками. І все рідше можна зустріти підлітка, який захоплюється читанням книг класичної літератури. Чи варто дивуватися, що дитині для вираження думок і почуттів складно відшукати в лексиконі відповідне слово?

         Наступною причиною, яка змушує підлітка вдаватися до сленгу, є прагнення в цьому віці до різноманітності. Дитина виражає таким чином протест, не бажаючи брати правила, придумані дорослими. Крім цього, підліток відчуває непереборне бажання виділитися і навіть шокувати. Багато підлітків заявляють, що просто не бажають, щоб їх зрозуміли навколишні, тому і вживають ненормативну лексику.

         Як реагувати батькам, які зіткнулися з тим, що їх чадо вживає той або інший  шокуючий вираз?

         Багато психологів схиляються до думки, що вживання молодим поколінням сленгу відноситься до атрибутів молодіжної моди, яку багато представників старшого покоління не розуміють і відкидають: пірсинг, тату, дреди та ін. Оголошуючи відкриту війну молодіжному жаргону, можна досягти протилежного результату: дитина ще активніше стане використовувати у своїй промові жаргонізми і нецензурну лайку.

         Спробую дати декілька порад, які допоможуть, якщо не повністю виключити з промови підлітка сленг, то значно скоротити частоту його вживання.

         По-перше, необхідно проаналізувати власну мову. Можливо, Ви самі теж дозволяєте собі зрідка вжити міцне слівце? Станьте прикладом для своєї дитини, очистіть свою промову, навчіться контролювати себе використовуючи в розмові лише літературні слова.

         По-друге, познайомте підлітка з цікавими для його віку літературними творами. Не треба його насильно змушувати їх читати. Просто перекажіть йому який-небудь епізод, зупиніться на найцікавішому місці.

         Крім цього, можна пояснити дитині походження того чи іншого жаргонізму. Може бути, дізнавшись про те, що дане слово вживають у колі вбивць і злодіїв, Ваш син чи донька його виключать зі свого лексикону.

         Можна спробувати піти з підлітком на компроміс, домовившись, в яких ситуаціях вживання сленгу неприпустимо. Мова може йти про спілкування з молодшими дітьми, з старою бабусею, у присутності гостей та ін.

         Що стосується ненормативної лексики, то тут підліток повинен для себе чітко усвідомити, що її використання говорить не про його "крутість", а про невихованість і неосвіченість. Він повинен зрозуміти, що вихована людина, яка поважає в першу чергу себе, ніколи не стане використовувати мат у своїй повсякденній мові. Тим більше неприпустимо вимовляти подібні слова у присутності жінок, дітей, у громадському місці.

         Безумовно, прищепити підліткові мовний етикет, культуру і чистоту мови, досить непросто. Засоби масової інформації, інтернет сайти, молодіжні журнали, друзі з різних соціальних шарів - все це впливає на мову підлітка. І все ж у наших силах розширити словниковий запас дитини, сприяти його збагаченню та очищенню від усякого роду лайливої лексики і понівечених англійських слів.

3.3. Вживання ненормативної  лексики серед молоді

         На сучасному етапі, коли відбувається трансформація суспільного життя України, змінюються пріоритети діяльності й розвитку особистості, особливого значення набуває культура спілкування. Криміналізація суспільства, поява у мовленні значної кількості сленгів, жаргонів,використовуваних різними групами змушує нас серйозно замислитись над проблемою чистої мови. Ця проблема є ключовою з погляду національної культури, у тому числі і мовної. Сьогодні є небезпека її перекручувань, зокрема різних ненормативних включень. Саме тому проблема культури мови була, є і ще довгий час буде знаходитися в центрі уваги громадськості.

         В.Жельвіс, В.Леві, І.Кон, Д.Лихачов, Л.Широкорадюк розглядають лихослів'я як соціокультурний феномен. Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких розглядається проблема вживання ненормативної лексики, дозволяє нам стверджувати, що саме ця проблема недостатньо розроблена й висвітлена у працях психологів.

         Теоретичний аналіз наукових джерел, як вітчизняних, так і закордонних, дозволив встановити зв'язок лихослів'я і проявів жорстокості, агресії у поведінці. Цій проблемі присвячено роботи Н. Алікіна, З.Карпенко, З.Фрейда та інших.

         Недостатня увага до поставленої проблеми обумовлена низкою труднощів як наукового, так і соціального характеру, з якими стикаються дослідники, що вивчають причини вживання ненормативної лексики; механізми присвоєння інтеріоризації ненормативних мовних конструктів; функції лихослів'я в комунікативній поведінці особистості.

         Аналізуючи досліджувану проблему, насамперед варто звернути увагу на поняття "культура мови", що розуміється як частина загальної культури людини. Це вміння правильно говорити, писати, вживати мовні засоби відповідно до мети і умов спілкування. Однією з найважливіших ознак літературної мови є володіння виразними засобами мови й уміння використовувати їх залежно від ситуації і мети спілкування. Для дотримання цієї вимоги, необхідно мати чітке уявлення про стилістичну градацію мовних одиниць та їхнє призначення. Отже, ми можемо зробити висновок, що слова книжно-писемної мови доречні в жанрах наукової статті, доповіді і мало вживаються в побутових ситуаціях спілкування і навпаки.

         Поняття про культуру мови містить у собі два ступені засвоєння літературної мови: правильність мови, тобто дотримання літературних норм, сприйняття як "ідеал" або загальноприйнятий, традиційний звичай, та мовна майстерність, тобто не тільки дотримання норм літературної мови, але й уміння дібрати зі співіснуючих варіантів найбільш точний у значеннєвому відношенні, стилістично і ситуативно доречний, виразний.

         Центральним поняттям теорії культури мови є норма мови. У "Лінгвістичному енциклопедичному словнику" за редакцією В. Ярцевої мовна норма розглядається як "сукупність найбільш стійких традиційних реалізацій мовної системи, відображених і закріплених у процесі суспільної комунікації".

         Найбільш докладно і широко норми літературної мови розглядалися в русистиці і радянській лінгвістичній традиції - на матеріалі російської та інших мов.

         У кожній певній соціальній групі існують свої норми літературної мови, способи вираження форм мовних засобів, що є своєрідним еталоном спілкування. Повною мірою культура мови є виявом соціального життя людей і несе на собі печатку національної своєрідності.

         Аналізуючи публічну комунікацію, ми можемо помітити очевидне зниження (усереднення, масовізація, огрубіння) мовного стандарту, що супроводжується активним уведенням елементів розмовного мовлення. Спостерігається посилення впливу розмовного типу мовлення на літературну мову. Тому необхідно з'ясувати причини, що обумовлюють зміну мовного етикету в засобах публічної комунікації. Для еволюції мовного стандарту публічної комунікації другої половини ХХ сторіччя особливого значення набувають такі фактори:

- зміна нормативної основи, літературної мови, що виразилися у втраті мовою художньої літератури своєї нормотворчої значущості;

- використання у сфері публічної комунікації усних каналів комунікативного зв'язку.

         Сьогодні мова засобів масової інформації розглядається як нормотворчий фактор, що впливає на формування норм сучасної літературної мови, а також на рівень мовної культури. Вивчаючи публічну комунікацію, ми не можемо не відзначити, що зміни досить часто не збігаються з традиційними уявленнями про норму мовної поведінки. Ми не можемо не відзначити масове введення сленгових маніфестацій розмовного мовлення, результатом якого є зниження мовної культури, і навпаки, зростання експресивності, посилення "особистісного" початку.

         Ще одна причина, яка на мій погляд, сприяє поширенню ненормативної лексики - демократизація мовної культури. У даному випадку маємо кримінальну "вульгарну" лексику, яка поширюється в молодіжному середовищі. Присутність кримінального жаргону в мовленні молоді, на думку Г.Нещименко, свідчить про теперішнє "нездоров'я соціального організму етносу, зокрема про його криміналізацію".

         Зниженню мовної норми у сфері публічної комунікації сприяє зменшення прошарку інтелігенції, що є потенційним носієм і користувачем літературної мови. Ця обставина негативно відбивається на рівні мовної культури суспільства.

         Залежно від специфіки конкретної мовної ситуації, а також соціальних умов життя, активізуються різні маніфестації розмовного мовлення: у російській мові - сленгові маніфестації, тобто підтверджується вибірковість використання розмовних ідіом. Це означає, що в російській мові, крім сленгів, можуть використовуватися інші розмовні маніфестації, наприклад, просторіччя та жаргони. Не можна не відзначити використання включень зі сленгу наркоманів, що свідчить про зростаючу соціальну напругу. Наприклад: наркота, на голці, вмазатись, сісти на голку.

         Вживання сленгів найчастіше диктується певним комунікативним наміром, тобто є актуалізованим, функціонально обумовленим, а, отже контрольованим автоцензурою. Так у мовленні окремих публічних політиків відбивається продумана попуалістична мовна стратегія, для того, щоб вписатися в мовний стандарт певного соціального шару населення, бути в ньому комунікативно успішним і, як наслідок цього, - залучити його на свій бік. Ми можемо навести приклади таких сленгових включень: "кинути", "замочити", "навалом", "повний привіт", "лажу", "жратва", "кумекати", "вішати локшу на вуха", "балдєть", "відтягатися".

         Кримінальний жаргон згодом розчиняється в молодіжному сленгу й іде на периферію мови, і тільки окремі компоненти зберігаються, виконуючи чисто експресивну функцію. Іноді особи з високим рівнем мовної компетенції  часто навмисно допускають мовні вільності, які виконують певну значеннєву чи стилістичну функцію. Для створення атмосфери довіри, симпатії до співрозмовника журналісти останнім часом усе частіше використовують емоційно експресивну лексику. Телебачення і радіо також сприяють поширенню вживання ненормативної лексики.

         Негативний вплив на стан мовної культури молоді здійснює прогресуюче зниження якості друкованої продукції. Тираж книжкової продукції зменшується, знижується якість редакторської і коректорської обробки тексту. Не можна не враховувати й обмеження можливостей здійснення централізованого контролю за дотриманням літературної норми, розосередженість центрів впливу на масову мовну свідомість. Розпалася єдина видавнича мережа, з'явилася величезна кількість комерційних видавництв, що не приділяють належної уваги рівневі редакторської підготовки тексту, заповнюючи книжковий ринок літературою сумнівної художньої вартості.

         Звичайно, слід звернути увагу і на ступінь освіченості населення. Найчастіше наявність вищої освіти є лише формальним показником і не гарантує володіння нормою літературної мови. Підтвердженням цього служить зниження чисельності реальних носіїв літературної норми порівняно зі зростанням кількості користувачів мовного феномена. Фактом є і те, що для активного володіння усною літературною мовою необхідний досить високий рівень мовної компетенції.

         Ще однією причиною поширення ненормативної лексики серед молоді є виховання в неблагонадійній родині. У процесі формування особистості родина відіграє провідну роль. Тут дитина здобуває уміння і навички спілкування і людського взаєморозуміння, тут закладаються моральні основи і відбувається професійне самовизначення. Дитина копіює і відображає особливості життя оточуючих дорослих людей. Варто підкреслити і те, що в засвоєнні дитиною соціального досвіду важливу роль відіграють імітація й ідентифікація, тобто наслідування поведінки важливих для неї людей, що призводить до прийняття їхніх цінностей, установок, норм поведінки. Наводячи приклади теоретичного аналізу розробленості проблеми, ми розглянули ряд теорій особистості. Згідно з ним фактори спадковості і середовище впливають на формування особистості. Таким чином, несприятливе середовище, де відсутня система життєвих цінностей, оточує дитину і стає зрозумілим, що вона вбирає в себе усі його недоліки.

         Соціальна позиція підлітка визначається бажанням бути схожим на своїх батьків. Якщо з раннього дитинства дитина є свідком суперечок, що супроводжуються "нецензурною лайкою", то, безумовно, вона починає ставитися до цього як до природної норми спілкування.  Цим обумовлюється більш лояльне ставлення до вживання ненормативних лексичних одиниць у мовній поведінці підлітків у спілкуванні з однолітками. Часто саме в такий спосіб підлітки намагаються привернути до себе увагу, здаватися дорослішими, демонструвати силу і перевагу над іншими.

         Ще одним джерелом поширення ненормативної лексики певною мірою є школа, де впливають на розвиток мовлення учнів не тільки вчителі, але й шкільний колектив. Багато учнів приносять з дому "лайливі слова". Школярі, які були колись не знайомі з такими  висловлюваннями, починають вживати їх і закріплювати у своїй свідомості, мовленні.

         Ненормативна лексика посідає певне місце в мовній поведінці як студентів, так і учнів. Причому значна частина респондентів негативно ставиться до вживання ненормативної лексики. Студенти надають перевагу жаргонам, сленгам; учні - інвективній лексиці. Ми дійшли висновку, що обмежити вживання ненормативної лексики можливо, а викорінити її вживання - ні.

         Виділяємо фактори, що, на нашу думку, сприяють поширенню ненормативної лексики. Це: уживання ненормативної лексики засобами масової інформації; криза сучасної мовної культури; демократизація мовної культури; зниження якості друкованої продукції; виховання дітей у неблагонадійній родині; шкільне середовище.

         Ненормативна лексика широко і привселюдно вживається представниками усіх шарів населення, в тому числі і серед молоді, і викорінення її доволі проблематичне. Проте, необхідно вживати заходів, спрямованих на превенцію поширення ненормативної лексики в молодіжному середовищі.

         Для цього, насамперед, слід зазначити, що основна відповідальність за виховання  культури мови полягає насамперед на освітні установи, родину, громадські організації, установи культури, літературу, а так само засоби масової інформації.

         У своїй дисертацій "Психолого-педагогічні причини лихослів'я й особливості його прояву в шкільному середовищі" Л. Широкорядюк здійснила науково-психологічний аналіз лихослів'я, визначила його психолого-педагогічні причини, виявила особливості прояву лихослів'я у взаємодії дорослих (учителів, батьків) і школярів. Я цілком поділяємо точку зору авторки на доцільність проведення корекційно-профілактичних заходів у таких формах і напрямках: проведення тематичних бесід і роз’яснювальної роботи націлених на закріплення негативного ставлення до лихослів'я; активна участь викладачів у загальних заходах, спрямованих на боротьбу з лихослів'ям; проведення тренінгів-семінарів, присвячених даній проблемі, ділових ігор, що дозволяють викладачам регулювати свій емоційний стан і налаштовуватись на позитивну взаємодію з учнем; робота в групі повинна переважати над індивідуальною роботою; робота з батьками.

         Літературна мова нормативна, для неї характерна стабільність мовних меж, що спирається на авторитет художньої літератури, науки. Можна сказати, що дане визначення розкриває шляхи боротьби за чистоту мови.

         Культура мови регламентується законом. У чинному законодавстві є стаття, що передбачає карну й адміністративну відповідальність за вживання нецензурних висловів.

         Молодіжне мовлення останнього десятиліття відрізняється особливою різкістю, брутальністю. Ці прояви мовної волі характерні для кризових періодів розвитку суспільства. Вживання інвективи, жаргонів, сленгу стало нормою. Психологи, лінгвісти, культурологи говорять про "емансипацію мата". З ненормативної лексики майже остаточно знято табу, хоча останнім часом спостерігається зворотна тенденція. Ми вважаємо за доцільне привернути увагу громадської думки до проблеми превенції поширення вживання ненормативної лексики серед молоді і спонукати до дискусії з питання введення лінгвістичної цензури.

ВИСНОВОК

Останнім часом літературною мовою розмовляє все менше людей, більш того, поширилося вживання ненормативної лексики, особливо серед молоді.  До  цього призвели такі причини:

• зменшення прошарку інтелігенції, що є потенційним носієм і користувачем літературної мови;
• телебачення і радіо  сприяють поширенню вживання ненормативної лексики, використовуючи емоційно експресивну лексику;
• негативний вплив на стан мовної культури молоді здійснює прогресуюче зниження якості друкованої продукції;
• низький ступінь  освіченості населення, виховання в неблагонадійній родині.

Дослідження науковців свідчать, що :

• постійно вживають ненормативну лексику 21,7% молоді;
• не вживають її взагалі  10%;
• рідко вживають ненормативну лексику 69,5%.
• 58% молодих людей по можливості відмовляються від вживання ненормативної лексики;
• 42% -  позитивно ставляться до вживання ненормативної лексики,
• 85% вважають, що засоби масової інформації сприяють поширенню вживання ненормативної лексики.

Можна зробити висновок, що ненормативна лексика посідає певне місце в мовній поведінці молоді. Причому значна їх частина негативно ставиться до вживання ненормативної лексики. Підлітки  надають перевагу жаргонам, сленгам; деякі - ненормативній лексиці. Тому обмежити вживання ненормативної лексики можливо, а викорінити її вживання — ні. Ненормативна лексика широко і привселюдно вживається представниками всіх шарів населення, в тому числі і серед молоді, і викорінення її доволі проблематичне.

Основну  відповідальність за виховання культури мови несе  родина, громадські організації, засоби масової інформації, а також навчальний заклад.

Якщо взяти до уваги важливість турботи про мову, то цілком можливо поліпшити стан справ з культурою мови. Для цього необхідно:

- роз'яснити особам, чиї виступи потрапляють в центр суспільної уваги,    про необхідність дбайливого ставлення до рідної мови;

- роз'яснити керівникам засобів масової інформації на необхідності якісної редакторської роботи над стилем публікованих текстів;

- пропагувати класичну літературу;

- забезпечити бібліотеки новими словниками та підручниками з української мови та культури мовлення;

- підготувати і видати нову редакцію офіційного зведення правил орфографії та пунктуації;

- пропагувати дбайливе ставлення до української мови серед молоді.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.     Антоненко- Давидовия Б. Як ми говоримо /Антоненко-Давидович Б.Д. – К., 1991.

2.     Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови. – Львів: Світ, 2003.

3.     Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. 208 с.

4.     Груша Т. Підлітки. Підлітковий сленг. Як з ним боротися?// Дитина.Інфожурнал для батьків.- 2012

5.     Дорошенко С.І. Основи культури і техніки усного мовлення: Навч. посібник. – Харків: “ОВС”, 2002. – 144 с.

6.      Дудик П.С. Стилістика української мови: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2005. – 368 с.

7.      Єрмоленко С.Я., Бабик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів/ За ред.. С.Я. Єрмоленко, - К.: Либідь, 2001. -224с.

8.     Занюк С. Психологія мотивації та емоцій. – Луцьк, 1997.

9.     Іванишин В., Радевич – Винницький Я., Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994.- 218 с.

10.           Кравець Л. Стилістика сучасної української мови (фоностилістика, стилі): Збірник вправ. – К., 2002.

11.            Козубовська І.В, Лацанич О.Л, Спілкування в діяльності соціального педагога  м.Ужгород 2005р.

12.           Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003.

13.           Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994.

14.           Терлецька Л,  Основи психології спілкування, Київ – 2002р

15.           Тлумачний словник сучасної української мови [ за ред. Проф. В.С. Калашника ].- Х.,2009.- 959 с.

16.           Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Україна, 1996. – 268 с.

17.           Широкорадюк Л.А. Психолого – педагогічні причини лихослів’я та особливості його прояву у шкільному середовищі: Дис.  … канд. псих. Наук: - К., 2001.- 177 с.

Дослідницька робота учениці 11-Б класу Паславської Андріани 

НЕХАЙ ВАМ БОГ ПОМАГАЄ НА ВСЕ ДОБРЕ

(епістолярій Т.Г.Шевченка як відображення національних рис української ввічливості)

Епістолярна ввічливість як важлива складова частина національної мовної культури віддзеркалює духовний світ нашого народу,його психологію,основні риси його характеру. Саме в мовно-етикетних виразах,уживаних в епістолярній спадщині геніального поета Тараса Шевченка,відбились основні етнопсихологічні риси українців,їх національна культура. На зв’язок мовних засобів вираження ввічливості з українською ментальністю одним з перших звернув  увагу  Я.Головацький у статті «Слова витанья,благословенства,чемности и обычайности у Русиновъ» ще в 1847 році. Так,він,зокрема,писав: «Нема думаю народа,же бы так булъ боготый на приговорки чемности и обычайности,якъ народъ словенській… Єго витанья,пращенья,простбы,понуки,благословленья  дыхають одним духом доброты,сердечности,обычайности-всь они прости,щири,сердечни,нажни,богобойни; а заєдно чесни та годни чолоъка» [1,257] Порушення цієї важливої проблеми знаходимо і в роботі  Г.Татаревича «Етикет і ментальність» [5, 18 – 19]. Однак етнопсихологічний аспект вивчення етикетно-ввічливих засобів,наявних у листах Великого Кобзаря,ще не був в центрі уваги українських мовознавців.  Така  спроба робиться нами вперше. У даній статті ставити за мету з’ясувати,які ж саме національні риси українського народу знайшли відображення  у формах,формулах та фразеологізмах ввічливості,вживаних в епістолярію Тараса Шевченка.

Найважливішою ознакою української  духовності ,яка відбулась в етикетно-ввічливих висловах,є релігійність. Цю рису українців у свій час відмітив М.Костомаров у статті «Дві руські народності» : «Український народ- глибоко релігійний народ у якнайширшому розумінні цього слова. Чи так,чи інакше склалися його обставини,чи таке,чи інше було його виховання,він берегтиме в собі релігійні основи  доти,доки існуватиме сума головних ознак,що становлять його народність» [5, 88]. Проблемі українського світогляду присвячена стаття В.Яніва «Релігійність українця з етнопсихологічного погляду» [7, 39 – 54]. На зв’язок  творчості Тараса Шевченка і релігією,на вірність поета християнській моралі вказували Є.Сверстюк у роботі «Бог у Шевченковому житті і слові» [ 4,66 – 79] та І.Огієнко у статті «Релігійність Тараса Шевченка» [3, 164 – 280].

Так,справді,у листах Кобзаря вживаються етикетно-ввічливі формули та фразеологізми,пов’язані з релігією. Про цю особливість мови Шевченкових творів І.Огієнко (Митрополит  Іларіон) писав так: «Про Бога в українського народу склалося багато незмінних(«утертих») виразів,яких Шевченко добре знає й завжди вживає. Це такі вирази: дай Боже, поможи Божи. Слава Богу, Крий Боже, сохрань Боже і т.ін.» [1, 177]. На початку листів  в етикетній ситуації привітання поет часто послуговувався традиційним висловом «Христос воскрес « ,яким віталися на Великдень, і вітаються донині на всіх українських теренах: «Христос воскрес, брате мій любий!» (до М.Лазаревського) [7, 155]; “Христос воскрес! Батьку отамане кошовий» (до Я. Кухаренка) [7, 153]. Роль етикетного привітання у його епістолярію виконують також слова, які є відповіддю на великоднє привітання. У Шевченкових листах функціонують такі варіанти: «Воістино воскрес» (до А.Лизогуба) [7, 54]; «Воистину воскрес» (до М. Лазаревського) [7, 163]; «Воистину Христос воскресе!» (до м.Максимович) [7, 330]. Характерною особливістю епістолярної ввічливості Шевченка є те,що у його листах як етикетне означення вживається словосполучення «Богу милий» ,яке могло як перед гоноративом,так і після нього: «Прощай, мій друже,Богу милий!» (до Й.Бодянського) [7, 80]. А лист до М.Лазаревського від 8 жовтня 1856 року розпочинається такою етикетно-ввічливою звертальною формулою: «Богу милий,друже мій михайле!» [7, 138]. Таке сполучення зрідка входило до складу трансформованого фразеологізму ввічливості,вживаного при прощанні: «Бувай здоров, мені і Богу милий, мій єдиний друже!» (до Я. Кухаренка) [7, 97].

В етикетних ситуаціях прохання і  вибачення Тарас Шевченко використовував фразеологізм ввічливості «ради Бога»,який є синонімом до фразеологізму «будь ласка»: «вибачте,Бога ради,що я так вередую,за гроші  спасибі вам, єдиний мій друже…» (до А.Лизогуба) [7, 48]; «Та Бога ради, напишіть що-небудь про Варвару Ніколаєвну і про Глафіру Івановну та поклоніться од мене Ілії Івановичу,Надєжді Дмітрієвні і всьому дому вашому» (до А.Лизогуба) [7, 44]; «Не здивуйте ,Бога,ради ,що на такому клаптикові пишу до вас,бо в цьому Божому краї папір почтовий навдивовижу» (до М.Лазаревського)[7, 46]. Однак в епістолірію поета з метою посилення експресії етикетного вислову переважають трансформовані фразеологізми ввічливості. Так,фразеологізм «Ради Бога» може поширюватись шляхом додавання,до його складу нових компонентів: «Вибач мені, мій голубе сизий,ради великого Бога, що я тобі нашвидку пишу ,єй- Богу,нічого в голову не лізе,кроме нашого великого чудотворця Михайла Семеновича» (до М.Максимовича) [7, 191]; «Пришли ради самого Бога,о чем я тебе просив» (до М.Лазуревського та С.Гулака-Артемовського) [7, 140]; «А коли прислати не можна – ради великого Бога , й високого неба, й широко моря, не сердьтесь на мене ,хоч воно і справді є за що» (до Г.Квітка-Основ’яненка) [7, 13]. У його листах також наявний такий спосіб трансформації як заміна лексеми Бог іншими словами,але при цьому зв’язок з релігією зберігається,оскільки у таких видозмінених фразеологічних одиницях чемності майже завжди присутній епітет святий : «Вибач мене ради святого Федора Тирона,що я тебе на швидку пишу» (до Ф.Лазаревського) [7, 78]; «Ще, чи не найдете в Одесі починений Лермонтова и Кольцова,пришліть поезії святої ради» (до А.Лизогуба) [7, 48]; «Як побачиш Ійохима ,то поклонися йому гарненько од мене,проси його,нехай він,ради святого Аполлона,пришле мені хоть маленький болванчик(статуетку) або барельєфік який-небудь їз купідонів своєї фабрики…» (до С.Гулака-Артемовського) [7, 135].

При наполегливому проханні українців вживають ще й фразеологізм ввічливості «Христа ради». У листі до А.Лизогуба від 11 грудня 1847 року Тарас Шевченко використовує трансформований варіант цього фразеологізму,в який замість словоформи Христа вводить перифразу: «Якщо найдете в Одесі Шекспіра,перевод  Кетчера,або «Одессею»,перевод Жуковського,то пришліть ради розп’ятого за нас єй-Богу,з нудьгою одурію” [7, 44].

Крім традиційних ,трасформованих етикетно-ввічливих фразеологічних зворотів,пов’язаних з релігією,у його епістолярію трапляються й індивідуально-авторські фразеологічні вислови: «Во имя Господнє вибачайте мені за те,що я вам пишу коротенько» (до М.Чалого) [7, 273]; «Примкніть во ім’я Божіє мого брата коло свого завода ,хоч коло буряків; а він це діло дуже тямить. Во ім’я Божіє привітайте його коло себе!» (до П.Симиренка) [7, 244]; «Во имя святого Бога и святого искусства,поможи їй,друже мій великий,вирвався із сього гнилого Нижнього» (до М.Щепкіна) [7, 199]. Інколи у ситуаціях вибачення і прохання замість фразеологізму «ради Бога» вживається фразеологічний зворот чемності «Бога для»: «Подякуйте і ви за мене Ілію Івановича за його благородную щедроту,й мені Бога для вибачте!» (до А.Лизогуба) [7, 67]; «Бога для пришліть малярську справу і паперу» (до А.Лизогуба) [7, 48].

Фразеологізми ввічливості з лексемою Бог (Господь) трапляються особливо часто у листах поета в етикетних ситуаціях побажання та прощання. Так,усталений вислів «Нехай тобі Бог (Господь) помагає» у його епістолярію вживається як у незмінному вигляді,так і у трансформованому: «Тільки що хотів написать прощай,голубе мій сизий,нехай тобі Бог помагає,аж гульк – несуть твоє письмо од Брилькіна» (до М.Щепкіна) [7, 195]; «Присилайте ,будьте ласкаві,що ви там маєте доброго,та не журіться,компонуйте,нехай вам Бог помага» (до Я.Кухаренка) [7, 20].

У листі до П.Куліша від 4 січня 1858 року Тарас Шевченко послуговується такими трансформованими фразеологізмами чемності двічі: «Нехай вам так Господь поможе во всіх ваших начинаніях,як ви мені тепер помогли!»[7, 193]; «Нехай тобі Бог помагає во всіх твоїх добрих начатках» [7, 194]. Наприкінці ж листів автор часто використовував своє улюблене контаміноване прощання-побажання «Нехай тобі Бог (Господь),помага (помагає) на все добре»; яке складається з двох фразеологізмів увічливості: побажання «Нехай Бог (Господь) помагає» і традиційного прощального виразу «На все добре». Вираз «Оставайся здоров,нехай тобі Бог помагає на все добре» (до М.Лазаревського) [7, 233]; «Бувайте здорові,нехай вам Бог помага на все добре» (до М.Чалого)  [7, 273]; «Будь здоровий! Нехай тобі Господь на все добре помагає» (до Я.Кухаренка) [7, 97].

Серед національних рис української ввічливості ще Я.Головацький за перше місце поставив доброту. У епістолярному стилі ХХІ – початку ХХ ст. функцію етикетного означення виконував прикметник,який своїм змістом вказував на щирість,ласку,приязне ставлення адресанта до адресата. Такі означення разом з інтимізуючим займенником мій часто вживається і в епістолярній спадщині Тараса Шевченка: «Оцей,що привезе тобі лист мій,наш земляк – Левицький,привітай його, друже мій добрий!» (до Й.Бодянського) [7, 62]; «Докучаю я вам,добрий мій земляче! Та що ж я маю робить?» (до М.Лазаревського) [7, 48]; «Спасибі вам,друже мій добрий,я з самої весни не чув рідного,щирого слова» (до А.Лизогуба) [7, 43]. Часто дружнє означення добрий вживається в етикетній ситуації згадування про відсутню особу або при передачі письмового вітання,привіту,поклону кому-небудь відсутньому: «Даль чоловік добрий,розумний і могущий,він добре знає,як тут ми пропадаємо…» (до М.Лазаревського) [7, 45]; «Нехай тобі оцей добрий чоловік про мене розкаже: він мене добре знає. Кланяюся доброму Карлу Івановичу Герну і всім хто мене там знає» (до Ф.Лазаревського) [7, 78]; «Позавчора я получив не письмо,а просто панегірник от Сергея Тимофеевича. Поцілуй його доброго,благородного тричі за мене» (до М.Щепкіна) [7, 195]. Гоноратив добродій,який вжився у листах українських письменників і культурних діячів на всіх українських землях і був окрасою епістолярного стилю ХІХ – початку ХХ ст.,в епістолярію поета трапляється зрідка: «Не здивуйте,добродію,що не волив я вашої волі діло се не жарти; самі маєте розум» (до М.Максимовича) [7,223]; «Добродію і друже» (до А.Лизогуба) [7, 40]. Прислівник добре входив до складу етикетно-ввічливих формул прохань. Епістолярне прохання у Т.Шевченка могло мати вигляд складнопідрядного речення з підрядним умови,в якому головне безособове речення етикетного змісту стояло у пропозиції по відношенню до речення підрядного: «Добре було б,якби ти побачився Кожанчиковим та розпитав би його про ту прокляту цензуру» (до М.Лазаревського) [7, 232]; «Добре б було,якби ми ввечері побачились» (до М.Макарова) [7, 270]. Прислівник дуже сприяв посиленню ввічливості у таких етикетних конструкціях: «Дуже добре зробив би,якби ти йому написав та попросив од себе,щоб нашу любую Тетясю там не занехаяли ,а з неї,ти сам здоров бачив,і тепер уже артиска,а що ж то з його буде,як попотреться та попомнеться меж хорошими та добрими людьми? Алмаз! Ей-Богу,алмаз!» (до М.Щепкіна) [7, 194].

Любов,як одна з Божих заповідей, «Люби ближнього свого,як себе самого»,на ментальному рівні проявилась в лагідності,сердечності,милосерді,ласці,щирості нашого народу. Тому-то цілком природно,що частина етикетно-ввічливих форм і формул уживаних в епістолярію поета,містить у своєму складі слова з коренем люб. Таку функцію дружнього етикетного означення у його листах міг виконувати прикметник любий,який уживався в значенні близький і дорогий серцю: «З новим годом будьте здорові ,любий і щирий мій земляче,де вас Бог носить,чи ви вже во Пітері,чи ще й досі во Одесі?» (до М.Лазаревського) [7, 44]; «Мій друже любий,мій єдиний!» (до М.Лазаревського) [7, 174]. Другом для поета була і Марія Максимович. Лист до неї,писаний на Великдень,розпочинається і закінчується етикетно-ввічливою дружньою звертальною формулою: «Мій любий,мій єдиний друже!» [7, 230]; «Оставайтеся здорові,мій любий,мій єдиний друже!» [7, 230].

У листах Кобзаря етикетне означення,виражене нестягненою прикметниковою формою любії,разом з гоноративами други,брати,друзі,утворювали дружньо-ввічливі звертальні конструкції: «Ираклий Александрович (щоб його лихо не знало)великий мені приятель. То ви вже ,други,брати мої любії,зробіть,що він там пише,зробіть для його і для мене» (до М.Лазаревського) [7, 167]; «Мої любії,мої единые друзі,чи ви ще й досі на Михайловій горі,гуляючи ,дивитесь на задніпрянські гори?» (до М.Максимовичів) [7, 237]. Нестягнену форму прикметника любая,як етикетне дружнє означення він використовував у листах до жінок: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані,Мар’є Васильєвно!» (до М.Максимович) [7, 224]; «Спасибі тобі,моя доню любая,моя єдиная,що ти мене хоч у Дрездені згадала» (до Марка Вовчка) [7, 231]. Цим же означення пое послуговувався і у етикетній ситуації згадування відсутньої особи або передачі поклону чи вітання: «твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть нижній Новгород,і добре зробить,їй тут погано,вона тут захрясне і пропаде,як щеня в базарі» (до м.Щепкіна) [7, 194];  «Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвній за її ласкаве привітання» (до М.Максимовичa) [7, 223]; «Приїзжайте,голубчику,коли можна буде,а поки що поклоніся своїй любій жінці» (до Я.Кухаренка) 7, 20]; «Поцілуйте любого Гулака-Артемовського і отдайте йому книжку…» (до Г.Квітки-Основ’яненка) [7, 18].

Милість як одна з етнопсихологічних ознак української епістолярної ввічливості знайшла відображення і в Шевченкових етикетних виразах. Так,функцію шанобливого означення у його листах виконував застарілий з погляду сучасної літературної мови прикметник милостивий ,який разом з гоноративом друже утворював шанобливо-ввічливі звертальні формули: «Спасибі тобі,друже мій милостивий,за летописи,получив я їх от Головача ,всі до одної,і тепер собі здоров прочитую потрохи» (до Й.Бодянського) [7, 99 – 100]; «Оставайся здоров,друже мій милостивий,поцілуй за мене свою жінку і своїх невеличких діточок…» (до А.Козачковського) [7, 99]. Зрідка прислівник милостиво входив до складу етикетно-ввічливих прохань: «А поки що прийміть милостиво мою просьбу і не осудіть…» (до М.Цертелєва) [7, 31].

Прикметник милий у значенні доброзичливий,привітний,люб’язний теж вжився у функції дружнього етикетного означення: «Милий мій друже!» (до М.Лазаревського) [7, 182]; «Прочитавши твоє письмо,я перелицював свою дорогу в столицю. Чорноморію оставив я другого разу,а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього,а потім через Москву і до тебе,мій друже милий,мій єдиний» (до М.Лазаревського) [7, 167]. А лист до М.Лазаревського від 22 квітня 1857 року закінчується проханням-благанням: «Не покидайте мене,други мої,брати мої милі» [7, 157].

Для вираження чемних прохань у епістолярних Шевченкових текстах використовувалися синонімічні фразеологізми ввічливості: будь ласкав (і ласкавий будь),коли буде ваша (твоя) ласка будьте ласкаві. Напр.: «… а мені ,коли буде твоя ласка пришліть Кониського,добреє зробиш діло,нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну…» (до Й.Бодянського) [7, 62]; «Не забувайте мене. Будьте ласкаві,напишіть,коли матимете час,швиденько до мене,бо вже з півроку,як не чую нічого із рідної моєї України» (до П.Корольова) [7, 21].

Про доброзичливість,душевність,чуйність нашого народу свідчать і етикетно-ввічливі формули зі словами сердечний,сердечно.

Щирість,як одна з важливих етнопсихологічних ознак нашої духовності,теж відбивалася у епістолярних текстах Тараса Шевченка. Так,прикметник щирий у його листах часто виконував роль дружнього етикетного значення,як,наприклад,у листі до Я.Кухаренка,де така ввічлива звертальна конструкція використана поетом наприкінці посилання: «Бувай здоров,мій щирий рідний брате отамане,згадуй коли будеш мать час згадать,сірому Т.Шевченка» [7, 20]. А лист до М.Максимовича від 22 листопада 1858 року розпочинається також ввічливою формулою: «Спасибі вам,мій щирий,мій єдиний земляче,за ваш шанобливий лист…» [7, 223].

Але особливо часто значення щирий використовувалося Шевченком у формулах само називання: «Щирий ваш Т.Шевченко» (до П.Корольова) [7, 21]; «…не забувайте щирого вошого Т.Шевченка» (до Г.Тарновського) [7, 23]; «щирий син ваш Т.Шевченка» (до В.Григоровича) [7, 27]; «…згадуйте інколи щирого до вас Т.Шевченка» (до Й.Бодянського) [7, 29].

Отже,в епістолярію спадщині великого національного поета Тараса Шевченка наявні різноманітні етикетно-ввічливі мозні засоби,в яких відбились основні етнопсихологічні риси українського менталітету: релігійність,любов,милість,ласкавість,сердечність,щирість. Серед них можна визначити: а) фразеологізми ввічливості (традиційні,трансформовані та індивідуально-авторські); б) етикетні дружні та шанобливі означення,які разом з гоноративами утворюють дружньо ввічливі та шанобливо-дружні звертальні конструкції. Усі ці етикетно-чемні вислови сприяють створенню фамільярно-шанобливої тональності спілкування.

Відділ освіти Мостиської держадміністрації

Номінація: «Дослідницько-пошукова робота»

Гетьмани України

у творчості Т.Г. Шевченка

Робота учениця 9  класу

Гусаківського НВК

Савки Оксани

Керівник :вчитель української мови і літератури  Гаврон Р.Р.

Гусаків – 2010

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали , подивились на той Чигирин,

Що ви будували , де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн

Мене вабить і вражає загадково прекрасне і славне минуле України. Із

скарбів усної народної творчості, з письменницьких творів постають переді мною з найвіддаленіших епох і відстаней трагічні і героїчні сторінки в історії нашої України.

Я почала більше читати твори Т.Г.Шевченка, щоб зрозуміти:

Що діялося в світі, Чия правда, чия кривда і чиї ми діти

Мені подобаються героїчні сторінки української минувшини у його творчості, зокрема тема туги і захоплення козацькою вольницею, які Великий Кобзар оспівував особливо натхненно. Минулі перемоги над москалями, татарами і ляхами, почуття гордості за звитяжну славу предків постають із його віршів , поем. Народний співець закликає «тії слави козацької повік не забути» і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів, отих «поганців», що запанували над «дітьми козацькими».

У минулому Т. Г. Шевченко бачив незалежність, демократичність української державності. На жаль, усе було знищено москалями, ордою, ляхами. Як перші з них боялись навіть самої згадки про нашу козацьку державу, свідчить секретне розпорядження Катерини II: «... должно стараться, чтоб век и имя гетьманов исчезло». Не щезло -саме завдяки Шевченкові відновилася історична пам'ять народу:

Де поділось козачество, Червоні жупани ? Де поділась доля - воля , Бунчуки ? гетьмани

У багатьох творах звучить тема гучної слави українців, і водночас поет нагадує сучасникам, внукам запорозьких велетнів, що втрачене можна відновити, бо дух народу незнищенний.

Опрацьовуючи матеріал про гетьманів я дізналася, що Т. Шевченко сам належав до козацького роду Грушевських і як істинний патріот свого народу пишався приналежністю до «Країни козаків». Він натхненно оспівав славнозвісне українське козацтво. Деколи поет називає конкретних уславлених козацьких отаманів, полковників, гетьманів - Наливайка, Павлюка, Остряницю, Богуна, Трясила, Дорошенка, Полуботка, Хмельницького та інших.

Я у своєму дослідженні зупинюся на темі гетьманства, у чому сила козацьких обранців, які її джерела, їх мораль.

В історії України я прочитала, що Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів. Усі вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави.

Т. Г. Шевченко, перебуваючи в Україні, збирав народні легенди, перекази про Гетьманщину, бував у Чигирині, Берестечку, читав усю історичну літературу, яка була на цей час.

З історичної праці «Истории Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, Шевченко дізнався про походи козака Гамалії. Відомий історик Д. Яворницький писав, що Шевченків Гамалія - «це тип запорожця , кошового отамана, як Тарас Бульба в Гоголя, тип козацького вожака. До типу Гамалії ніхто так не підходив, як гетьман-кошовий Петро Конашевич-Сагайдачний, славний і переможний герой у боротьбі проти бусурманів. «Слава цього козацького гетьмана може позмагатися з вічністю» - кажуть дослідники.

У поемі «Сон» Шевченко з-поміж образів - персонажів виділяє близького йому по духу «царя волі». Це символ нескореності, мужності, непохитної віри в майбутнє торжество правди.

Дорогий серцю поета й образ страдника-гетьмана Павла Полуботка. Видатний син України все життя боровся проти колоніальної політики царату, за відокремлення рідного краю від Росії та відновлення гетьманства. За наказом Петра І він був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де й помер, катований і заморений голодом. У поемі імена і царя, і його жертви не вказані, але тогочасні читачі добре розуміли про кого йшлося.

Т. Шевченко у своїх творах козацьку старшину кінця XVII - XVIII ст. зображує як звиродніле панство, яке за маєтки продалося чужинцям, а про інтереси народу і гадки не мало. Це вони, здрібнілі душею «славних прадідів великих правнуки погані», занапастили Україну, призвели її до економічного, морального, а головне - політичного занепаду (Як це актуально звучить сьогодні!), за легковірність, необачність, політичну недалекоглядність.

Хмельницький, на думку поета, не зрадник, але за приєднання України до Росії його осудять нащадки. Хоч мені здається, історія розставила все на свої місця, в оцінці гетьманства Богдана.

Прочитавши в «Історії Русів» про Хмельницького, я зрозуміла , що він не виступає ні зрадником, ні відступником, ні недолугим керівником козацької держави. Невідомий автор високо цінує гетьмана за визвольну боротьбу, за вболівання за націю, виводить розумним і далекоглядним гетьманом. Хмельницький в «Історії Русів» - позитивний.

У Т.Г.Шевченка цей образ українського гетьмана зустрічається найчастіше. Але у його творах ця особа виступає як негативний герой.

Повне уярмлення України Росією в час Шевченка спонукало поета до осуду, прокляття і зневаги Хмельницькому. Ось як про це пише автор у творі «Розрита могила»:

Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала У колисці б задушила, Під серцем приспала

Битву під Берестечком поет змальовує у вірші «Ой, чого ти почорніло», де показує страхітливу картину погрому, змушує читачів здригнутися і ще раз звинуватити Хмельницького:

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїх трупом вкрили

У вірші «Чигирине, Чигирине» образ гетьманської столиці наче накладається на особу Хмельницького, і Шевченко звертається до міста з осудом та гірким доріканням:

Чигирине, Чигирине, Мій друже , єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну, -

У поемі «Великий льох» Хмельницького виведено керівником , який нехтує не тільки народною, а й старшинською думкою. Богдан чинить одноосібно, не бере до уваги належного ставлення своєї нації до Росії і всього російського і укладає союз на свій розсуд, без погодження з Україною як такою.

Не пройшли повз увагу Т. Шевченка повідомлення істориків про нівечення могили гетьмана й знущання над прахом Хмельницького. Про цю подію , що «сміються з України стороннії люди!».

Шевченко дає ясно зрозуміти, що у майбутньому відродженні України не буде заслуги Хмельницького і йому подібних у політичних орієнтаціях.

Найбільший заряд поетової зневаги й ненависті до гетьмана Богдана вихлюпнувся в поезіях «За що ми любимо Богдана?» та «Якби - то ти, Богдане, п'яний". У першому творі Шевченко подає ставлення до Хмельницького росіян як нації, яка розбагатіла після приєднання України («москалі його забули»). У другій - це гнівне звернення митця до колишнього гетьмана, з волі якого миршавіє поневолена нація, руйнується Україна, втілена в образі поневоленого Переяслава. Проте не можна вважати , на мою думку, що Шевченко змальовує Б. Хмельницького тільки негативно. Якби так, то не називав би поет його «нерозумним сином», не малював би картин: «Смерть Б. Хмельницького», «Дари в Чигирині 1649 р», «Богданові руїни в Суботові» тощо. Будучи на Україні, він відвідав Суботів - село поблизу Чигирина, що було свого часу літньою резиденцією гетьмана, збирав пісні, думи, легенди доби Хмельниччини. Ширилися перекази, що гетьман перед смертю заховав державну скарбницю десь у підземеллях свого палацу. Російська влада, спокусившись Богдановим добром, перерила все село, поруйнувала гетьманські льохи, потривожила козацькі кості і нічого не знайшла. У роздумах над долею України, над причинами її нещасть Шевченко пише «Великий льох», - де геніально підсумовує історичне минуле Батьківщини, її сучасність та робить пророцьке передбачення її щасливого майбутнього.

Московська окупація призвела до змаління українців, що виявили недоглядну поблажливість, миролюбність, прихильність до ворога, дали себе ошукати. Присяга Москві отруїла всю Україну. Це ганьба України. Але «Москва розкопала малий льох, а

«Великого ж того льоху Ще й не дошукалась»

Все це - спадщина Б. Хмельницького. Шевченко захоплюється ним як очільником Української держави і карає його, бо він помилився, не вберіг державу.

Отже, обидва льохи символізують державу Хмельницького: великий - її велич (волелюбність, демократизм), малий - її малість (міжусобні чвари старшин, недалекоглядну Переяславську угоду, наслідком чого стала Руїна).

Шевченко акцентує на основній ролі сильних особистостей, провідників-героїв у національно - визвольних змаганнях.

«Мир душі твоїй, Богдане,» - каже Шевченко у творі «Стоїть в селі Суботові...», бо сам би пристав на те, щоб «москаль добром і лихом з козаком ділився». Але так не сталось. Поет закликає кожного українця позбутися комплексу «меншого брата», зректися згубної московської орієнтації, стати самостійним, гідним славних прадідів. Через образ Хмельницького Шевченко прийшов до думки про найбільший скарб народу - ідею самостійності держави.

Поет також звертається й до інших керівників періоду Гетьманщини і об'єктивно розцінює їхні заслуги перед нацією. Разом з тим у посланні «І мертвим, і живим...» Кобзар навічно прибив до ганебного стовпа історії, охарактеризувавши їх:

Раби, підножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани Ясновельможнії гетьмани, -

Можна збагнути, що йдеться про Івана Брюховецького, Павла Тетерю, Скоропадського та їм подібних. Як відомо з історичних джерел, Брюховецький у вересні 1665 року прибув до Москви, де плазував перед монаршим престолом, називав себе найнижчим царським підніжком і рабом, випросив титул боярина і дозвіл на шлюб з дочкою Долгорукова, одержав у довічне користування частину землі на Чернігівщині, а за все це заплатив дорогою для рідного краю ціною - остаточною втратою автономії України.

«Варшавським сміттям» Шевченко міг цілком справедливо назвати П.Тетерю, гетьмана Правобережної України.

У своїх творах Кобзар виводить ще два негативні образи українських гетьманів - Івана Самойловича та Івана Скоропадського. У відношенні до них поет дуже різкий, навіть неперебірливий у епітетах: «а гетьман-попович із-за Дніпра напирає -дурний Самойлович», «потомок гетьмана дурного».

Причиною такої зневаги в Шевченка стало те, що ці горе-вожді зовсім занедбали справу української державності і вірно служили Росії, яка рвала на шматки тіло України своїми ненаситними руками. У вірші «Заступила чорна хмара» продажному Самойловичу Шевченко протиставляє Петра Дорошенка. Цей гетьман Правобережної України дійсно багато зробив для країни. У найважчі часи його називали «Сонцем Руїни».

У поезії «Заступила чорна хмара» Шевченко показує зречення П.Дорошенка Гетьманських клейнодів на користь переважаючих у військовій силі І. Самойловича. Втрата булави і гетьманських атрибутів для Дорошенка було дуже важкою. У вірші автор її порівнює навіть із фізичною смертю.

Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!... Возміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві, Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає.

Кобзар справедливо відзначає, що П. Дорошенку не дали можливості дожити віку в Україні, а з сім'єю перепровадили до Москви. Шевченко зазначає, що смерть гетьмана на чужині - це не що інше як загибель з ностальгії та безпомічності у справі змінити на краще долю України. В своїй поезії про цей факт він говорить так:

Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги.

Т.Залеський так розкриває образ Шевченкового героя : «Це один з гетьманів, до якого поет відноситься з повним співчуттям, бо бачить у ньому борця не за владу й панування, не за життя в достатках, як, наприклад, у Самойловича, а у боротьбі за Україну, тому й назвав його орлом приборканим, з обрізаними крилами».

Образ Івана Мазепи у творчості Шевченка неяскравий і виключно епізодичний. Для Шевченка Мазепа, коментований історичними джерелами як український пан, що мало не з дитинства звик жити на широку ногу, виховувався при дворі короля, бенкетував у розкішних палацах.

У посланні «І мертвим , і живим...» поет закликає до єднання всіх сил націй, бо тільки це може призвести до визволення України з-під ярма російського самодержавства. Отже, наш порятунок (і сьогодні)- в єдності всіх сил нації.

Добре знаючи національний характер своїх співвітчизників Т. Шевченко усвідомлював, що їм притаманні й такі негативні риси, як громадянська пасивність, схильність до міжусобиць, чвар, розбрату, а тому в утраті державної самостійності винні не лише хижі, експансивні сусідні країни, а в першу чергу ми самі, про що свідчить уся історія України-Русі. Цей сумний факт був помічений уже давно. Коли Кочубей доніс Петрові І про намір Мазепи одірвати Україну від Росії, гетьман сказав гірку правду : «Ми самі себе з'їдаємо"

Постмазепинська епоха у творчості Т. Шевченка характеризується тим, що поет «більше місця і теплих згадок присвячує «нещасливим гетьманам». Під цими «нещасливими , на думку Т.Залеського, гетьманами, в широкому значенні варто розуміти й наступника І. Мазепи, а попередника П. Полуботка І.Скоропадського. Гетьманування Скоропадського у Шевченкових творах також подано епізодично, але досить гостро. У поемі-містерії «Великий льох» Шевченко згадує каторжні роботи козаків на користь російської столиці:

На Орелі... На Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила, -

а в поемі «Сон» поет акцентує увагу на те, що Петербург побудований на козацьких кісках.

Із історії відомо, що у часи П . Скоропадського реєстрові козаки здобули славу Росії, й а пізніше навіть брали участь у війнах, які вела з сусідніми державами Росія. Скоропадського подано слабовольним, кволим і покірним козаком.

Готуючи цей матеріал, я зрозуміла, що твори Шевченка на історичну тему увійшли в моє життя, збагатили мене духовно, навчаючи житейської мудрості й історії нашого народу.

Шевченко прагнув викликати в сучасників захоплення козацтвом, бажання скинути з себе рабські пута і відродити запорозьку звитягу і громадянську мужність. Своїми творами він і нас вчить у чому джерела їх сили. У любові до рідної землі, у вірі в Бога і високій моралі.

Літературознавець Іван Дзюба писав : «Шевченко в минулому шукає традиції волі й героїзму , щоб знайти надію, приклад, силу, для боротьби за нову Україну».

Я переконана, що чорні сторінки нашої історії не перекреслюють велич і красу козацької звитяги, її ореол завжди буде нам сіяти. На величних ділах козаків і їх ватажків , на їх помилках , на їх звитягах ми виховуємо у собі громадянина, воїна, людину, бо вони пробуджують національну пам'ять, очищають від історичного бруду, брехні. Я впевнена , що моє покоління буде « доростати до Шевченка всім життям» і через осмислення історичної долі України виробляти у собі потребу власного державного устрою.

Отже, запорозьким козацтвом, отаманами, гетьманами має пишатися не лише Україна, а й уся Європа. Козаки - лицарі сильні духом, життєрадісні, безкорисливі, шляхетні і благородні стояли на чатах і європейської вольності. Тому козацтво у поета - «преславне», а гетьмани - «праведні». Нас ці твори вчать палко любити рідний край і мужньо боронити його волю, захищати власну самостійну державу. Ми так довго її не мали, бо рідну землю віддавали на поталу різним зайдам.

Шевченко заповідав нам «стрепенутися», «прочитати тую славу», гартувати свій дух, оберігати національні святині. Виконуймо заповіти Пророка України - і, як сказав В. Сосюра, і «вічні ми будемо з нею».

Читаймо сторінки нашої історії. Хай долі наших Ясновельможних гетьманів допоможуть нам осмислити її.

ЛІТЕРАТУРА

1.    Бородін В. Поема Т.Г.Шевченка « Гайдамаки».// Українська мова і література в школі .-1986. -№3.- С.3-8.

2.    Жур П. Шевченківський Київ. - К.: Дніпро, 1991,286 с.

3.    Лепкий Б. Про життя і твори Тараса Шевченка .- К.: Україна , 1994.-173с.

4.    Нахлін Є. Із спостережень над поемою «Гайдамаки».// Слово і час. -1998.-№ 6.-С. 36-40.

5.    Новиченко Л. Шевченко - поет, борець, людина. - К. : Дніпро, 1982.-175с.

6.    Росовецький С. Жанр бунтівничий, патріотичний : Про творчість Шевченка Т.Г. // Слово і час. - 1993. -№ 1. - С. 41 -47.

7.    Сверстюк Є. Феномен Шевченка. Шевченкові стовпи. //Сверстюк Є. Блудні сини України. -К., 1993. - С. 168 - 189.

8.    Слоньовська О. Історична концепція « Гайдамаки» Тараса Шевченка. // Дивослово. - 1998 . - № 3 .- С. 40-43.

9.    Чорновіл П. Ідеал української державності в творчості Т. Шевченка. //Дзвін.- 1997. -№ 3.- С. 138 -141.

1 О.Яременко В. Була колись Гетьманщина : Шевченківська поема «Тарасова ніч». // Сучасність. - 1993. - №4. - с. 107 - 118.